Мій сайт Четвер, 28.03.2024, 20:47
Вітаю Вас Гість | RSS

Меню


Форма входу

Популярні статті
1900-1917 [0]
Київ дореволюційний
1917-1941 [0]
Київ довоєнний
1941-1953 [11]
Київ періоду ВОВ та перших повоєнних років
1953-1991 [0]
Київ другої половини ХХ ст.
1991-2000 [0]
Київ - столиця незалежної України

Пошук

Головна » Файли » ХХ сторіччя » 1941-1953

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ У КИЄВІ
25.05.2010, 01:14

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ У КИЄВІ

На початку вересня 1941 р. становище радянських військ на Південно-Західному фронті стало катастрофічним, 11 вересня командування фронту звернулося до Ставки з пропозицією виводу військ з київських позицій з огляду на небезпеку оточення німцями. Сталін відхилив цю пропозицію. Невдовзі німецьким військам вдалося пройти в тил Південно-Західного фронту, і в ніч на 15 вересня кільце оточення замкнулося. Радянські війська отримали наказ залишити Київ, коли виконати цей наказ було практично неможливо. 19 вересня війська вермахту зайняли столицю України; сотні тисяч вояків, в більшості своїй українців, потрапили в полон.

Не минуло й тижня після цих подій, як у Київ прибув і Буковинський Курінь, що на той час нараховував 700-800 осіб. У Києві буковинці розмістилися в будинку колишнього НКВС по вул.Короленка, 15, навпроти пам'ятника Богданові Хмельницькому на Софійському майдані. В середині жовтня до його складу влився і Київський Курінь, зорганізований заходами членів ОУН з військовополонених українців, вихідців зі Східної України. Цей курінь під командою колишнього старшини Армії УНР сотника Петра Захвалинського після прибуття до Києва квартирував на вул. Покровській і нараховував близько 700 осіб. Київську групу після її приєднання до Буковинського Куреня було поділено на сотні, чоти і рої, сотниками стали Остапенко і Ковалів. 4 листопада 1941 р. Буковинський Курінь поповнився ще однією великою групою галицьких добровольців (250 осіб), яку набрав, виїхавши до Львова, Петро Войновський. Ця остання група виїхала зі Львова 1 листопада і через Волинь по лінії Львів — Здолбунів — Шепетівка — Козятин досягла Києва. Отже, на початку листопада кількість учасників Буковинського Куреня після поповнення його особовим складом з інших формацій сягнула числа 1500-1700 осіб.

Такий значний розріст Буковинського Куреня спричинився до ряду ускладнень, з яких нейпекучішою була невідповідність запасів харчів до кількості людей. Тогочасний Київ був голодним містом, в якому робітники отримували 600 г хліба на тиждень, а решта мешканців всього по 200 г хліба тижнево. Згадує Орест Білак:

"Був великий брак харчів, яких роздобути нам не було де і як, із собою не принесли ми нічого в торбах. Скоро дійшло до того, що нам давали по п'ятдесят грамів хліба та ріденьку зупу. До того мало хто мав гроші у кишені, ще ніхто не ходив на службу, щоб мати контакт з людьми назовні".42

Михайло Гартимів, який долучився до Куреня з галицькими добровольцями 4 листопада, пише в своїх спогадах:

"Ми самі харчувалися у нашій кухні, що була в будинку навпроти собору Св. Софії. Там ми діставали одну тарілку зупи з пшеничного Грису (відсівок з грубо змеленої пшениці); то були вітаміни і кальорії, які ми могли дістати в той час. Кожний з'їдав цю гарячу рідину, мив тарілку та ставив її на столі, дякував паням і дівчатам, які подавали страву, і виходив, щоб інші могли засісти.

Ціла харчівня не була розміром велика, а нас прийшло поверх двох сотень. Тут харчувалося також біля п'яти сотень членів Буковинського Куреня. Обід починали подавати тут десь коло 11-ої години рано, а кінчали, коли вже вечоріло".43

І все ж, незважаючи на матеріальну скруту, керівництво Буковинського Куреня в перші місяці після вступу до Києва намагалося, як про це свідчать, зокрема, заходи по його доукомплектуванню, зберегти парамілітарну структуру Куреня, як зародка майбутньої української армії — військової сили нової української державності. Водночас робилися заходи по залученню членів Куреня до роботи в київських та провінційних органах місцевого самоуправління, що допомагало, крім іншого, вирішувати і продовольчі проблеми. К.Радзевич згадує, що чимало членів Буковинського Куреня "включилися активно в організування міської самоуправи, зокрема її порядкового сектора".44Вдалося влаштувати на роботу в німецький військовий шпиталь керівника санітарної служби Куреня доктора Івана Квасницького, який відтоді не раз ставав у пригоді своїм побратимам у виробленні потрібних лікарських посвідок. Інший очевидець згадує: "Провідник Войновський та сотник Захвалинський старалися за харчі і 
Ярослав Жуковський
розробили зв'язки Поза Києвом, щоб добути м'яса... Справа змінилася тоді, коли вдалося сформувати поліцію у Василькові та Білій Церкві — це багато помогло щодо харчів".45

Буковинці допомагали формувати українську поліцію і в інших місцевостях Київщини. Так, зокрема, п'ятеро буковинців на чолі з Мирославом Микитюком працювали в Вище-Дубечнянській районній поліції. З рештою членів Куреня провадився військовий вишкіл, вони брали участь у рятувальних роботах, допомагаючи мешканцям Києва гасити пожежі та ліквідовувати наслідки масових вибухів, якими нищили столицю України восени 1941 р. залишені для цього більшовиками диверсійні групи.

Українське громадське і культурне життя почало відновлюватися в Києві заходами місцевої інтеліґенції вже 20 вересня, на другий день після відходу з столиці радянських військ. Ця діяльність набрала виразного державницького характеру після очолення її діячами, які прибули до Києва з похідними групами ОУН, насамперед Олегом Ольжичем.

5 жовтня 1941 року в прикрашеному великим портретом Симона Петлюри роботи Фотія Красицького залі однієї з десятиліток на Подолі відбулися установчі збори Української Національної Ради (УНРади), своєрідного українського передпарламенту, в якому були представлені різні політичні угруповання та всі реґіони України. Буковину в УНРаді представляв член УНРади Буковини і Бесарабії, керівник культурної служби Буковинського Куреня др. Ярослав Жуковський. У спогадах вибраного того дня голови УНРади проф. Миколи Величківського знайдемо чимало теплих слів про Я.Жуковського, шефа Головної канцелярії УНРади, який добре володів німецькою мовою і на високому професійному рівні провадив діловодство.

За короткий час свого існування УНРаді вдалося зробити на диво багато. Нею прийнято ряд важливих політичних документів, зокрема "Декларацію", в якій стверджується перманентність тогочасної доби українського державотворення, програму своєї діяльності і відозву до українського громадянства, ряд меморандумів до німецького уряду, в яких відстоювалося право українського народу на побудову власної держави. На перших же зборах УНРади обрано Київську міську управу під керівництвом проф. О.Оглоблина (якого невдовзі змінив на цьому посту проф. В.Багазій). Налагоджено роботу освітніх установ, створено Український Червоний Хрест, засновано різні культурні та громадські установи, низку друкованих органів — серед них "Українське слово" та "Литаври".

Визнаючи У Н Раду за єдиного репрезентанта волі українського народу, члени Буковинського Куреня склали присягу перед її керівництвом на вірність Українській Державі. Ось як описує цю подію курінний Петро Войновський:

"Про відбуття акту присяги мене попереджено О.Ольжичем і інж. О.Бойдуником в моїй хаті, де вони перебували. Присяга проходила в будинку Академії Наук, де містилося все керівництво Української Національної Ради. А відбувся акт присяги ось так: на площадці останнього поверху стояли всі члени Конституанти України на чолі з вибраним головою проф. Миколою Величківським... Почесна сотня на чолі зі мною вмаршировує сходами вгору. На наказ сотенного: "Почесна сотня, струнко, почесть дай!" піднесено прапор Буковинського Куреня, і я від цілого Куреня склав присягу:

"Присягаю в нашім святім Києві — нашій столиці в мойому імені і в імені вояків Буковинського Куреня українському народові та Українській Національній Раді вірно служити і життя віддати за українську справу. Так мені. Боже, допоможи!"46

Втім, як згадував учасник тих подій, військовий референт ПУН, ґенерал Микола Капустянський, "недовго гомонів Київ відкрито піснею національного відродження, недовго працювала відкрито УНРада в Києві...".47 Вже 17 листопада 1941 р, німці фактично заборонили леґальну діяльність Української Національної Ради, а проведені ґестапо масові арешти та розстріли учасників відзначення пам'яті 359 вояків та старшин Армії УНР, що загинули в бою під Базаром, розпуск Президії Академії Наук, розгром редакції газети "Українське слово" 12 грудня 1941 р. та розстріл її редактора Івана Рогача, свідчили про наміри окупантів знищити дощенту паростки українського національного відродження. У зверненні до читачів, що його помістила 14 грудня колаборантська газетка "Нове українське слово", говорилося:

"Крайні націоналісти, разом з большевицьки настроєними елементами зробили спробу перетворити національно-українську газету на інформаційний орган своїх зрадницьких цілей. Всі застереження німецької цивільної влади про те, що газета має бути нейтральна і служити лише на користь українському народові, не були взяті до уваги. Була зроблена спроба підірвати довір'я, яке існує між нашими німецькими визволителями і українським народом... Було проведено очищення редакції від зрадницьких елементів".48

Особливо ж красномовно засвідчила німецькі наміри щодо українців заява представника Гімлера 5 грудня 1941 р.:

"Згідно з існуючими директивами українські прагнення до незалежності мають бути припинені, а українці мають бути зрівняні з росіянами та поляками. Не існує так званих лояльних українців. Всі українці прагнуть політичної незалежності для їхньої етнічної території, причому немає різниці, чи вони походять зі Східної чи Західної України, з Угорщини чи Буковини. А так звані "лояльні" українці — це, властиво, такі, що вміло приховують свої прагнення".49

З січня 1942 р. Головна служба безпеки райху (РСГА) почала висловлювати сильне занепокоєння радикалізацією діяльності ОУН під проводом А.Мельника, зокрема її відділеннями в райхскомісаріаті "Україна". Окрім того служба безпеки довідалася, що в Миколаєві відбулося зближення ОУН та ОУН(р), і що обидві організації в цій місцевості ставлять собі за мету "повну незалежність Української Держави". Певне співробітництво між членами обох організацій намітилося і в Києві. Зокрема, вже на початку січня 1942 р. ґестапо знало, що завдяки допомозі деяких членів української міліції Києва, яка перебувала під впливом ОУН, вдалося влаштувати втечу заарештованих членів ОУН(р). Ґестапо перевело арешти винних у цій справі членів міліції, декою з них, а зокрема одного з керівників похідних груп ОУН Романа Біду-Гордона було розстріляно в лютому того ж року.

Ґестапо ще не знало, що Організаційною Референтурою ПУН було опрацьовано нові інструкції для роботи ОУН на Наддніпрянщині, які стали обов'язковими від 4 грудня 1941 р. і вимагали негайного переходу до підпільних форм боротьби з німецькими окупантами. Головні пункти інструктажу були такими:

1. Створення глибоко законспірованої підпільної організаційної мережі під проводом осіб, які досі не розконспіровувалися.

2. Підготовка до затяжної та упертої боротьби з німецьким окупантом всіма засобами.

3. Перекидання розконспірованих членських кадрів лінією організаційного зв'язку в інші терени.

4. Розвантаження Києва, де мають залишитися лише найнеобхідніші організаційні кадри.

5. Відтягнення організаційних кадрів з суспільно-громадського сектора, звівши його зв'язки з ОУН до мінімуму.

Перегруповання кадрів ОУН наприкінці 1941 року, їх планове виведення з Києва на Лівобережжя, в райони Донбасу і Криму замикають період, відомий в історії під назвою "Похід ОУН на Схід". Треба відзначити активну участь буковинців у цьому процесі, зокрема Ореста Зибачинського, який у цей час прибув до Києва з півдня України. За тих обставин не могло вже бути й мови про створення української армії, тому команда Буковинського Куреня, намагаючись вберегти від знищення кадри буковинських націоналістів, в порозуміння з ґенералом М.Капустянським організовує висилання груп з трьох і більше підготовлених членів Куреня у віддалені райони для ведення організаційної роботи та проникнення в адміністративні структури.

Відзначаючи всеукраїнське значення постання та діяльності Буковинського Куреня в перші місяці війни, творець Української Повстанської Армії Тарас Бульба-Боровець у своїй книзі "Армія без держави" писав:

"Український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на Україну з трьох головних баз:

— з поліської, що діяла за наказами Уряду УНР;

— з буковинської, що діяла за наказами ОУН;

— з львівської, що діяла за наказами групи С.Бандери.

Полковник А.Мельник наказав новостворюваному Буковинському Куреневі, під командою отамана П.Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східних областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України".50

На початку січня 1942 р. німці проводять політичні анкети серед членів Куреня, вимагаючи відповіді на запитання: "Хто є членом ОУН?" Але мало хто з буковинців піддався на цю провокацію, "бо бачили остроту і постанову німців до нас".51 Команда Куреня інтенсивно провадила підготовку до переходу в підпілля. Виконуючи завдання ПУН, 31 січня 1942 року виїздять до Галичини перший курінний Буковинського Куреня Петро Войновський, буковинець лейтенант Костянтин Павлюк та багато інших.

Про перехід ОУН до підпільних форм боротьби німці довідалися на початку лютого 1942 р. Вже 4 лютого 1942 року начальник київської поліції безпеки і СД доносив Берліну:

"Центр організації руху А. Мельника на Східній Україні тепер у Києві. Його керівник на прізвище Кандиба має оточення з відомих і невідомих людей із Західної України. Крім цього штабу ОУН, існує ще створена Кандибою Національна Рада, на чолі якої стоїть професор Величківський, а його заступником є Чудінов... Величківський — це підставна особа, якою керує Кандиба, що фактично є головою Національної Ради.

Інтереси більшовиків та людей Мельника в широкому смислі ті ж самі. Йдеться, зокрема, про те, щоб спровокувати, наскільки це можливо, незадоволення серед українців, що вдається досить ефективно. Там, де немає дійсних причин, провокується незадоволення переважно через твердження, що ніби німці давали українцям обіцянки, яких вони не дотримувалися.

Рух Мельника поступово зайняв керівні позиції у пресі. Навіть якщо енерґійні заходи і страти винних редакторів допомогли на деякий час очистити київську газету від шкідливих елементів, то в редакціях провінційних газет ще знаходяться переважно націоналістичні елементи, які не тільки надають газетам бажану рухові Мельника тенденцію, але, мабуть, забезпечують ОУН нелеґальними матеріалами.

Спілка Письменників, створена в Києві на чолі з поетесою Оленою Телігою, є також суто націоналістичною організацією. Академія Наук у Києві також стала центром українських націоналістичних сил...".52

В одному з наступних донесень у Берлін шеф київського ґестапо повідомляв:

"На початку лютого в Києві була розкрита нелеґальна організація ОУН (Мельника), яка мала на меті розбудувати струнко розчленовану партійну організацію, котра, побудована на системі п'ятичленних клітин, розширювалася 6 угору до обласної організації. Організаційна робота ОУН поширюється уже від Києва на великі частини райхскомісаріату "Україна". Доведено, що центр цієї нелеґальної діяльності є в міській управі Києва та що авторів нелеґальних летючок, імена деяких відомі, прийняв на працю у міській управі київський міський голова Багазій, якого недавно було арештовано".53

Ґестапо не забарилося нанести нищівний удар по київському ядру ОУН. 7 лютого 1942 року в Києві заарештовано кількасот визначних українських діячів, арешти продовжувалися і наступних кілька днів. 9 лютого жертвою арештів впали всі, хто прийшов до Спілки письменників України, зокрема Олена Теліга та її чоловік Михайло, члени Буковинського Куреня сестри Євгенія та Тоська Суховерські, котрі вели організаційну працю серед київського студентства, їх усіх невдовзі розстріляно в Бабиному Яру, так само, як і інших членів Буковинського Куреня, заарештованих німцями в Києві на початку лютого 1942 р. В нерівному двобої з німецькими окупантами впали в ті дні Євген Суховерський, Одарка Гузар-Чемеринська, Юрій Дідів, Корнель Костюк, Теофіль Панчук, Корнель Турлик, Микола Унгурян, Роман Якубович, Юрій Шпитко, Володимир Коцур, Керський. Це лише незначна частина жертв, які поніс Буковинський Курінь на початку лютого 1942 р. у Києві; імена решти — а за деякими даними їх число сягало кількох десятків або й сотень осіб — на сьогодні не вдалося встановити. Ґестапо знищило тоді майже всіх старшин та підстарший Куреня, які прийшли з Західної України, всіх, кого було запідозрено у веденні підпільної націоналістичної діяльності.

Німецькі репресії довершили ліквідацію Буковинського Куреня як окремої парамілітарної формації. Так і не отримавши зброї, не зробивши жодного пострілу в бік ворога, перестала існувати ця найбільша з похідних груп ОУН. Не виконавши в силу несприятливих історичних обставин свого завдання — стати зародком реґулярної української армії, учасники Буковинського Куреня, натомість, внесли великий вклад у розбудову українського громадського життя Наддніпрянщини восени 1941 р.

"Буковинський Курінь покинув свою вужчу батьківщину, щоб служити великій ідеї Самостійної Соборної Української Держави. Пішов на зов золотоверхого Києва, щоб Україна могла засісти у колі вільних народів, як рівна з рівними, їхні мрії не здійснилися і своїх ідеалів Буковинський Курінь не осягнув, але жертвою життя і крови доказав непохитність у прямуванні до наміченої мети і відданість своєму народові, своїй Батьківщині — Україні".54

Категорія: 1941-1953 | Додав: Сергей
Переглядів: 1892 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1 cava  
0
Балачки то все.... Подальша їх історія - в аду!!!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Історично вірна назва держави
Всього відповідей: 8

Міні-чат

Друзі Товариства

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright MyCorp © 2024Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz