Серед героїв українського національного Руху Опору періоду Другої світової війни особливе місце належить київському міському голові Володимирові Багазієві, останки якого покояться разом із тисячами нацистських жертв у Бабиному Яру.

Володимир Пантелеймонович Багазій народився 1902 року в с. Рябівка (нині Волочиського району Хмельницької области). Ймовірно, початкову освіту отримав у рідному селі, де вищу не встановлено. Одружився він приблизно року 1920-го, дружина Маргарита. 1922 р. народився їхній первісток — Ігор, через кілька років — Олег. Відомо, що у тридцятих роках він працював учителем у київських школах. Перед війною, зокрема, викладав українську і російську мови у єврейській школі № 109 міста Києва.

Влітку 1940 року, після поділу Польщі між Берліном і Москвою, на Західну Україну спрямувалися значні радянські кадри. 1940 р. кандидатура аспіранта В. Багазія розглядалася для направлення викладачем у Львівський університет, але НКВД не погодилося. На перешкоді стало те, що його брат жив у США.

Працюючи вчителем у Києві, В. Багазій 1939 року вступив до аспірантури Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) на відділ методики української мови. Ця інституція заснована 1926 р. у Харкові, 1930 р. створено її філію у Києві. З перенесенням столиці України до Києва сюди переїхав і УНДІП, що розташувався на вулиці Жертв революції, 12. Нині ця частина колишньої Трисвятительської вулиці має назву Десятинна, а будинок — число 4. Директором інституту на час навчання в аспірантурі В. Багазія був Й. Ліпман.

У час німецької окупації багато співробітників УНДІПу залишилися в Києві і багато з них, так чи інакше, були пов'язані з діяльністю міської управи. Головою міста на початках окупації був історик, керівник відділу УНДІПу О. Оглоблин, викладач церковнослов'янської мови В. Волканович керував житловим відділом міської управи, а при головуванні Багазія — був його заступником, залишаючись на цій посаді і потім, при Л. Форостівському. Пов'язаний з інститутом був і професор П. Штепа, керівник відділу освіти міської управи (згодом редактор «Нового українського слова»). Головою Ярославського району Києва став учений секретар УНДІПу О. Чеверда.

Ще до початку війни в час підготовки похідних груп ОУН, на основі інформацій, отриманих через зв'язкових від агентури, були складені списки осіб, яких ОУН розраховувала залучити до майбутньої співпраці. До кожного прізвища та адреси подавалося прізвище особи, яка давала рекомендації. Зрозуміло, що точно знати, хто саме з внесених до списку залишиться у Києві після відходу Червоної армії, провідництво ОУН знати не могло. У списку, приміром, зустрічаємо прізвища академіка А. Кримського, професорів О. Оглоблина, К. Штепи.

19 вересня німці зайняли Київ. Ледве не випереджаючи їх, сюди почали прибувати похідні групи та окремі представники ОУН. Найпершим завданням було налагодження адміністративного, господарського, культурного життя міста, як то робилося і в інших містах України.

Уже з 20 вересня окремі українські діячі, які залишилися в місті (за словами голови Української Національної Ради М. Величківського), одразу «заходилися відновлювати громадське і культурне життя». 21 вересня 1941 р. зібралася ініціативна група киян. Один з організаторів зборів, провідник ОУН Я. Гайвас розповідав, що «на заплановані нами збори для створення міської управи в одній із шкіл Подолу прибули деякі з нас, прийшли дехто з місцевих, що ми їх запросили, а між ними прибув проф. Багазій. Він прибув не сам, привів із собою групу людей».

Інший учасник похідних груп ОУН, К. Радзевич, свідчить, що «збори ці відбулися в одній з десятирічок на Подолі, бо Київ був у великій мірі зруйнований. Я був учасником тих зборів, в яких взяло участь біля 30-ти осіб. На зборах обрано головою Управи міста Києва проф[есора] Олександра Оглоблина, а його заступником сл[авної] п[амяті] проф[есора] Володимира Багазія».

В. Багазій та О. Оглоблин знали один одного задовго до початку війни. О.Оглоблин саме у роки навчання В. Багазія в аспірантурі УНДІПу очолював там відділ методики історії у 1938–1941 рр. Паралельно завідував кафедрою історії України в Київському університеті та такою ж кафедрою в Одеському університеті. Й за віком вони були майже ровесниками: О. Оглоблин у 1941 р. мав 42 роки, а В. Багазій — 39.

Дещо іншу інтерпретацію перебігу цих зборів знаходимо у Я. Гайваса: «…наради у цій справі (вибору міського голови. — Авт.) були дуже гарячі, бо одинока організована група киян — вони називали себе «місцевою підпільною ОУН», очолена В. Багазієм, гаряче противилася цьому й вимагала поставити на цей пост саме В. Багазія [...] Одначе тверда постава представника ОУН сот[ника] С[улятицького] [...] таки довела до того, що О. Оглоблин став головою Управи міста з тою поступкою, що Багазій став його заступником». В іншому місці Я. Гайвас вказує, що «конфлікт розв'язав щойно О. Ольжич, коли запропонував, щоб Багазій був першим заступником посадника (тобто міського голови. — Авт.)». Обережне ставлення Я. Гайваса до В. Багазія пояснюється тим, що «керівництво ОУН не мало ніяких твердих даних, він був невідомим, коли б не те, що його прізвище було поміщене нашим зв'язковим до Києва, як особи, що відігравала знатну роль в «київській підпільній ОУН».

Додаткові інформації знаходимо у спогадах тогочасного перекладача при німецькому війську М. Андрусяка (опубліковані під псевдонімом Никон Немирон), який у розмові з В. Багазієм «довідався від нього, що його вислали не бандерівці, тільки київські громадяни, що стояли осторонь [...] Сам він, під впливом сторонників Мельника, заявив перед журналістами союзних з Німеччиною держав, що очі усіх українців звернені на полк[овника] Мельника».

28 вересня до Києва зі Львова, незважаючи на небезпеку, приїхала група у складі В. Кубійовича — голови Українського центрального комітету (УЦК), що був єдиною офіційною українською організацією на території Генерального губернаторства, В. Глібовицького — генерального секретаря УЦК, К. Паньківського, пізнішого заступника голови УЦК, а на той час голови Українського крайового комітету у Львові, та І. Биченка, недавнього (1940–1941) ректора Львівського університету. Метою їхньої поїздки було ознайомлення з ситуацією у Києві та налагодження контактів з громадськістю й окремими діячами. «В Києві не застали ми вже ОУН під проводом Бандери. Тут не так, як у червні у Львові, і в липні у Житомирі, тут у Києві заправляли представники групи полк[овника] Мельника. Як ми пізніше побачили, прибулі представники ОУН не виступали тут з державними планами (натяк на проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові. — Авт.), а тільки зайнялися організацією міської управи. В Києві ці справи були куди трудніші, ніж у Львові». Львів'яни відвідали міську управу, де зустрілися з міським головою О. Оглоблиним, завідувачем відділу культури П. Штепою, а також з О. Ольжичем та редактором газети »Українське Слово« І. Рогачем. Коротко про цю поїздку у своїх спогадах пише і В. Кубійович, зокрема про відвідини міської управи та розмови з О. Оглоблиним і німецьким старшиною Абверу Г. Кохом. Цей німець відігравав помітну роль в українських справах. Народився він на Галичині, добре володів українською мовою, свого часу служив сотником в Українській галицькій армії, в довоєнній Німеччині виступав як фахівець з питань Сходу, і зокрема України, прихильно ставився до планів українських політиків.

Коли львів'яни через кілька днів повернулися назад, то розповідали на зібранні у вузькому колі, що «міським головою став у Києві проф[есор] Олександр Петрович Оглоблин, міська управа тимчасово примістилася десь на Подолі, життя у місті ще дуже не унормоване, населення голодує і т. д., але на поверхню життя все ж таки виринає чимало національно свідомого елементу й ентузіастів до жертвенної праці». Київського міського голову О. Оглоблина особисто з присутніх, крім І. Крип'якевича, практично ніхто не знав. У розмові обговорювалася наукова діяльність О. Оглоблина, особливо критикувалися його погляди на гетьмана І. Мазепу. І. Крип'якевич захищав, пояснюючи це часом, обставинами, в яких доводилося працювати О. Оглоблину. В. Сімович гостро критикував О. Оглоблина — хто б він не був і який би він не був, той Оглоблин, але на голову міста своєю вдачею й поведінкою той рафінований інтелігентик аж ніяк не надається [...] київські люди самі це зрозуміють і посадять на його, Оглоблина, місце відповідну людину, котра не мусить бути професором, але конче з добрим хлопським розумом і вмінням адмініструвати і керувати». У розмові брав участь Д. Кислиця — недавній викладач Львівського університету та колега В. Багазія по аспірантурі в УНДІПі. Він дав добру характеристику В. Багазієві: мовляв, кращого кандидата на міського голову в Києві він не знає. Цікавилися В. Багазієм і німецькі чинники. Незабаром відбулася ще одна зустріч у вузькому колі за участю Г. Коха, на якій основною темою був В. Багазій, його визнавали «за можливого або і найкращого кандидата на голову українського уряду, розуміється, провізоричного — до виборів, коли такі стануть можливі». Г. Кох сказав про В. Багазія, що «досі такого українця, як Багазій, він не зустрів ніде на всій території колишньої радянської України». Той же Г. Кох намагався, наскільки дозволяли обставини, інформувати українські кола про наміри і плани Німеччини стосовно України, зокрема у справі створення української адміністрації, української поліції, а також Української Національної Ради (УНРада) та інших українських інституцій, радив: «ставте нас, німців, перед доконаним фактом».

На час головування О. Оглоблина припав початок масових розстрілів у Бабиному Яру. Однак якусь участь чи причетність О. Оглоблина до Бабиного Яру джерела не фіксують.

Сучасний історик І. Верба у своїй праці про О. Оглоблина, заторкуючи питання колабораціонізму українців, що залишилися під владою гітлерівців, а не евакуювалися в глибину Росії, стосовно О. Оглоблина пише, що історик «непримусово та усвідомлено обрав окупацію. Все ж його колабораціонізм не мав ідеологічно-політичних вимірів, а попервах йшлося про звичайне виживання. [...] довелося, як тоді здавалося, обрати менше зло».

Проте О. Оглоблин недовго пробув на посаді міського голови — ледь більше одного місяця. З одного боку, він сприяв виразному курсові на українізацію усього міського життя і перебував у контакті з членами ОУН, зокрема з О. Ольжичем, а з другого — він за своєю природою — кабінетний вчений без досвіду адміністратора та господарника. Найпершим і найважливішим завданням міської управи було відновлення, наскільки дозволяли обставини воєнного часу, транспорту, електро-, водо- і теплопостачання міста, налагодження реєстрації мешканців, облік і розподіл житла тощо. Необхідно було відновити навчання в школах, планувалося відкрити і вищі школи, зокрема університет, медичний інститут, політехнічний, сільськогосподарський тощо.

Багато значило і важило у той час видання газети «Українське Слово», для чого було створено товариство з обмеженою відповідальністю «Українське видавництво», до складу засновників увійшли прибулі члени похідних груп ОУН та місцеві представники. Серед них — член Проводу Українських Націоналістів військовий референт генерал М. Капустянський, редактор газети І. Рогач, міський голова В. Багазій, директор видавництва В. Конопко та ін.

Після завершення О. Оглоблиним головування кілька днів його обов'язки виконував заступник В. Багазій. А з 29 жовтня він офіційно став міським головою Києва. Твердження деяких дослідників (зо