Що ж являла собою тодішня міська управа? На перших порах після створення вона розташовувалася на Подолі у приміщенні Протезного заводу на вул. Фролівській, 4, але досить швидко переїхала в центральну частину міста. На допиті 1945 р. співробітник Шевченківської районної управи м. Києва повідомляв, що міська управа займала кілька будинків: «приміщення бувшої сільськогосподарської партшколи (бульвар Шевченка, 14), приміщення будівельного інституту на Пирогівській вулиці, навпроти Володимирського собору (нині — комплекс Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. — Авт.), будинок наркомату і Верховного суду по вул. Нероновича (нині це будинки на вулиці Воровського № 22 і 24. — Авт.) і понад те житловий відділ знаходився на В. Житомирській вулиці № 38, і паспортний відділ на Хрещатику № 4».

Структура управи не раз мінялася, одні відділи реорганізовувалися, ліквідовувалися, інші змінювали назви та функції.

У квітні 1942 р., коли міську управу очолював уже Л. Форостівський, у Києві провели перепис населення та зібрали статистичні відомості про склад населення, стан міського господарства тощо. На їх основі підготовлено збірку «Київ за 1942 р.» Міська управа складалася з 17 управлінь і налічувала 1219 співробітників. Коли врахувати, що за В. Багазія управа мала на кілька управлінь більше, то можна гадати, що і кількість співробітників була дещо більшою. Назви управлінь та прізвища керівників, що подані далі, вибрані з газет «Українське Слово», «Нове українське слово» і спогадів учасників подій.

Заступником В. Багазія став начальник житлового відділу Я. Волканович, другим заступником залишився Баб’як. Серед співробітників міської управи значився член Проводу Українських Націоналістів О. Ольжич, який, щоб мати прикриття, формально числився співробітником відділу пропаганди. На посаді цензора у цьому ж відділі перебував член похідних груп, майбутній голова Проводу Українських Націоналістів О. Штуль.

Довший час «актив українських націоналістів купчився навколо керівництва Міської Управи, очолюючи відділи останньої. [...] По суті все було побудовано з розрахунком стягнути розкидані сили української контрреволюції», — так висвітлював справу у своєму повідомленні радянський агент.

Місто поділили на одинадцять адміністративних районів: Богданівський, Подільський, Куренівський, Святошинський, Софіївський, Володимирський, Печерський, Шевченківський, Залізничний, Ярославський, Дарницький, що практично збігалося з довоєнним поділом міста. Їхні районні управи мали такі самі відділи, що й міська.

Для з’ясування наявности населення в місті міністерство східних територій Німеччини з 1 жовтня 1941 р. запровадило реєстрацію всіх осіб віком від 15 до 60 років. На облік не бралися діти та люди похилого віку. Треба враховувати, що більшість чоловічого населення міста становили підлітки до 16 і чоловіки від 60 років, а решта призовного віку були або в Червоній армії, або евакуйовані з підприємствами в радянський тил. Жіноцтво у вікових групах було представлене рівномірніше. Реєстрація мешканців проводилася в районних управах, кожна особа отримувала відповідне посвідчення. Реєстрували за категоріями.

І категорія — особи, що мешкали в місті до 22 червня 1941 р. Друга — прибулі до міста після 22 червня 1941 р. Окрему категорію становили особи, які не підлягали реєстрації і легалізації: євреї, іноземці, червоноармійці, партизани, комуністи, політично неблагонадійні, кримінальні особи.

Забезпечення реєстрації мешканців Києва було покладено на міську управу та її підрозділи. Водночас міська управа не мала права видавати перепустки громадянам на право виїзду з Києва. Це належало до компетенції німецької окупаційної влади.

Письменник У. Самчук (на той час — редактор рівненської газети «Волинь») відвідав Київ в останній декаді жовтня 1941 року. Його враження від міської управи: «Кілька просторих кімнат, густо заставлених столиками і заповнених людьми. Переважно урядовці … Але й люди інших професій. Наукових, літературних, технічних, медичних. З виразними ознаками пережитого. Люди, які перейшли смугу совєтського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки вийшли з довголітнього ув’язнення». А про міського голову він писав: «Багазій за професією вчитель, який обняв це становище, можливо, не зовсім до цього готовий, але виконував його цілком добре […] Багазій робив враження солідної ділової людини. Високого зросту, міцної комплекції, правильних рис обличчя, віком понад сорок років. На мою думку, ідеальний представник класичного киянина […]». І далі — Багазій, «на мою думку, був людиною далеко не буденною […] з ясним, чітким, реальним поглядом на речі і явища, з оригінальною самостійною свідомістю свого місця під сонцем. І мені здавалося, що його не було аж надто паралізовано чужинецькою ідеологією марксизму, і він міг думати прагматично та мати відвагу рішати справи за вимогами й потребами реального, конкретного часу. Таких індивідуальностей у нас не було багато[…]»

Розповідаючи далі, У. Самчук наголошував, що В. Багазій добре розумівся на українській політиці, зокрема він орієнтувався у проблемі «мельниківці–бандерівці», «почав свою кар’єру співпрацею з мельниківцями». Власне, на той час представники ОУН С. Бандери не були помітними в Києві, на відміну від, скажімо, Львова чи інших західноукраїнських міст.

До Києва 13 жовтня 1941 р. прибули організовані німецьким міністерством закордонних справ 25 іноземних журналістів, серед яких — представники скандинавської преси та США. Вони ознайомилися з пам’ятками Києва, відвідали міську управу, де перед ними виступив заступник міського голови. В. Багазій «зробив їм ділову доповідь про стан постачання населення, він говорив про антибільшовицьку боротьбу українського народу», — повідомляв у своєму звіті відповідальний за перебування журналістів у Києві капітан Г. Кох.