Наявна у Києві група членів похідних груп ОУН під проводом А. Мельника готувала ґрунт для створення своєрідного українського передпарламенту — Української Національної Ради. Промотором справи був О. Ольжич, про що згадує голова УНРади М. Величківський: «4 жовтня 1941 року з активною допомогою і порадою д-ра О. Ольжича (Олег Кандиба), що прибув з першою групою емігрантів, у Києві на Подолі, в одному з будинків, зібралися визначні громадяни Києва для обговорення сучасного становища. На цих зборах ми одержали деякі інформації від д-ра Ольжича щодо майбутньої німецької політики на теренах України, бо йому, як членові старої еміграції, були більш-менш знані напрямні політики» гітлерівської Німеччини. На тій нараді обговорювалися питання створення УНРади.

Наступного дня, тобто 5 жовтня, в одній із шкіл на Подолі, як згадують учасники (не називаючи, в якій саме), відбулося установче засідання УНРади. Скільки осіб було на цих зборах — невідомо. Можна припустити, що кілька десятків, бо загальне число членів УНРади, за твердженням голови М. Величківського, — включно з тими, що увійшли до її складу пізніше чи перебували в інших містах України — нараховувало 130 осіб.

На голову УНРади передбачалося обрати академіка А. Кримського, але стало відомо, що перед відступом радянських військ із Києва його арештувало НКВД і вивезло в Казахстан (там він на початку 1942 року і помер). З присутніх у Києві першим кандидатом був професор О. Корсунський, який відмовився. Тоді й обрали головою УНРади нового ректора Політехнічного інституту М. Величківського, а заступниками — М. Корсунського, М. Капустянського та С. Сколибога. Членом УНРади серед інших став і В. Багазій. Того ж дня делегація УНРади у складі В. Величківського, секретарів УНРади А. Барановського, І. Дубини разом з О. Ольжичем відвідали тодішнього представника військової влади міста Києва Г. Коха і проінформували його про створення УНРади.

Того ж дня УНРада надіслала повідомлення про початок її діяльности до українських провідних діячів, зокрема до голови ПУН А. Мельника. М. Величківський писав, що «весь український нарід згуртується навколо прапорів ОУН, овіяних славою геройської боротьби за вільну самостійну соборну Українську Державу, що весь український нарід візьме гарячу участь в будівництві своєї власної держави. В цьому Українська Національна Рада обіцяє Вам свою повсякденну співпрацю».

Проте, за словами члена УНРади генерала М. Капустянського, «недовго гомонів Київ відкрито піснею національного відродження та недовго працювала УНРада в Києві». Німецький тиск на усі прояви українського життя посилювався, зумовлений, зокрема, переходом влади в місті від вермахту до цивільної окупаційної адміністрації міністерства східних окупованих територій Німеччини. Вже 17 листопада (за іншими даними — 27) голові УНРади заступник гебітскомісара Райнгард за дорученням райхскомісара Е. Коха зачитав розпорядження, згідно з яким діяльність УНРади припиняється і надалі забороняється, хоча Рада й не розпускається.

Продовжуючи стежити за членами УНРади, німці дійшли висновку, що вони, не відмовляючись від засад національної політики, змінили форму роботи і продовжували діяти під прикриттям інших легальних установ, зокрема Української академії наук — «президія Академії складається лише виключно з членів Національної ради, так що після офіційного розпуску Національної ради залишається відкритою можливість подальшої діяльності цієї установи в рамках Академії Наук». Це прискорило заборону діяльности і розпуск Академії наук.

Потому прийшла черга ліквідації вищих шкіл у Києві і загалом в Україні включно з генерал-губернаторством. Міністерство окупованих територій Сходу 21 січня 1941 р. видало розпорядження, згідно з яким «всі вищі учбові заклади в Райхскомісаріаті «Україна» належить закрити до дальших вказівок[…] за винятком медичних, ветеринарних, сільськогосподарських, лісотехнічних і технічних факультетів, а також природничих професій, вивчення яких є необхідним на вищевказаних факультетах». 28 листопада про таке рішення німецької влади повідомили усім керівникам вищих навчальних закладів Києва.

Великого значення в умовах війни і німецької окупації надавалося суспільній опіці, забезпеченню продовольством мешканців міста, опіці над військовополоненими тощо. У київській міській управі було створено відділ суспільної опіки. Одночасно було створено Український Червоний Хрест (УЧХ), відділення якого були в інших містах. Керівником УЧХ призначено доктора О. Левитського, але з огляду на стан його здоров’я фактичним керівником УЧХ був його заступник доктор Ф. Богатирчук. Це, як і інші вияви організованого українського життя, викликало занепокоєння у німців. На їхню думку, крім задекларованих намірів, УЧХ перетворився «через спеціальних агентів у неконтрольовану інформаційну службу на всій українській території».

Церковні справи були важливою складовою відроджуваного національного життя. У Києві з вересня 1941 р. перебував єпископ Львівський Пантелеймон Рудик з Автономної церкви, як керуючий Київською єпархією.

Прихильники автокефального напрямку організували в Києві Українську церковну раду (УЦР), яка діяла у порозумінні з УНРадою і яка мала б формально відновити автокефальність Української православної Церкви. Коли до міста прибули автокефальні єпископи Никанор Абрамович і Ігор Губа, протистояння між прихильниками обох церков загострилося, німці ж зазвичай ставали на бік автономістів. Про це свідчить хоча б те, що за їхньої підтримки та підтримки міської управи й голови О. Оглоблина автономісти отримали у Києві 14 церков і 8 монастирів, а автокефалісти — лише три церкви: Андріївський собор, церкву на Солом’янці та на Деміївці.

Церковну раду досить швидко німці заборонили. Тоді В. Багазій створює відділ з питань богослужб на чолі з І. Коровницьким, який, за спостереженнями німців, «мав лише те завдання, щоб під іншою назвою продовжити переслідувати політичні цілі розформованої [Української] Національної ради». Той же І. Коровницький із заступником голови Київської обласної ради М. Багриновським мали зустріч з єпископом Автономної Церкви Пантелеймоном Рудиком і заявили, «що все українське населення очікує від нового єпископа сильної української руки, в іншому випадку він міг би потрапити у неприємні конфлікти», але швидше за все порозуміння не було досягнуто.

Намагаючись вплинути на розвиток церковно-релігійної ситуації, В. Багазій, за німецькими джерелами, здійснив «три поїздки автомобілем Червоного Хреста аж у віддалені райони Генерал-губернаторства для нарад з митрополитом Діонісієм і архієпископом Іларіоном у Холмі про призначення митрополита для створюваної у короткому часі автокефальної української національної Церкви». І вже 24 грудня 1941 р. митрополит Діонісій призначив архієпископа Полікарпа Сікорського тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України з титулом архієпископа Луцького і Ковельського. 9-10 лютого 1942 р. у Пінську, в час синоду єпископів автокефальної Церкви, було висвячено кількох єпископів, зокрема Никанора Абрамовича — з титулом Чигиринського, Ігоря Губу — Уманського і призначено тимчасовим вікарієм адміністратора Полікарпа Сікорського.