На початку німецької окупації, коли Київ контролювали військовики, за погодженням з ними розпочали випуск газети «Українське Слово». Але з приходом цивільної окупаційної адміністрації з’явилася необхідність формалізувати існування газети. Тому 1 грудня 1941 року відбулися установчі збори засновників у приміщенні нотаріальної контори Київської міської управи. На зборах були присутні В. Багазій, О. Бойдуник, М. Капустянський, В. Конопко, І. Рогач, Ю. Швидкий, О. Штуль, В. Слободян, О. Чемеринський, В. Погорілий. Присутні вирішили заснувати товариство з обмеженою відповідальністю «Українське видавництво», обрали надзірну раду. Головою став М. Капустянський, секретарем — О. Бойдуник, а міський голова В. Багазій — господарським референтом. Третього грудня відбулося чергове засідання надзірної ради «Українського видавництва» у повному складі. Розглянувши стан справ, накреслили план роботи та план видань на найближчі три місяці (грудень 1941 року, січень і лютий — 1942-го). Тоді ж визначили і наступну дату засідання надзірної ради — 14 грудня. Але 12 грудня гестапо арештувало редакцію «Українського Слова» на чолі з редактором І. Рогачем.

13 грудня почало виходити «Нове українське слово» під редакцією нового редактора К. Штепи, котрий до того керував відділом освіти міської управи. У першому числі цієї газети стаття на першій сторінці пояснювала зміну складу редакції. Зокрема, йшлося про те, що «скрайні націоналісти прийшли з Заходу й змовилися з місцевими комуністами проти німецької влади». Перестав виходити і понеділковий випуск «Українського Слова» — «Останні новини» (редактор — М. Ситник), а також додаток «Літаври» (редактор — О. Теліга). Наприкінці грудня 1941 року започатковано при «Новому українському слові» російськомовний додаток під назвою «Последние новости», під редакцією недавнього працівника «Українського Слова» Л. Дудіна.

Підсумовуючи свої акції стосовно «Українського Слова», київське гестапо 4 лютого 1942 р. повідомляло Берлін, що «через енергійні втручання і розстріли відповідальних редакторів київська українська газета в даний час очищена від шкідливих елементів, однак у редакціях українських провінційних газет сидять переважно націоналістичні елементи, які надають газетам не лише бажану для руху Мельника спрямованість, але очевидно постачають для ОУН нелегальні друковані матеріали»..

«Українське Слово» час від часу подавало інформації про діяльність міської управи. 22 жовтня І. Рогач у статті «Місяць по звільненню Києва» писав: «Перший місяць — це місяць творчого хаосу. […] І в міській управі, по міських інституціях, по житлових управах, по заводах, школах, електростанціях — рух як ознака, що будемо жити». Через кілька днів (25 жовтня) газета друкує статтю А. Черемоша «День у міській управі», де розповідає про заходи з відновлення міського життя, зупиняється на діяльності окремих підрозділів (назви ще не були усталені остаточно) міської управи — управління промислових підприємств, управління освіти і культури, секції віросповідань, правничого відділу. Зокрема, останній працював над створенням комісії законодавчих передбачень, що має «виробити кримінальний і процесуальний кодекс, яким користуватиметься майбутній український суд і прокуратура. У нас буде українське національне законодавство, яке рівнятиметься на законодавство передових країн Європи […]».

Не обходилося й без критики діяльности міської управи. Так, 4 листопада «Українське Слово» писало про проблему перейменування вулиць: мовляв, цією справою зайнялися кілька управлінь, але так нічого і не змінилося. У двадцяту річницю героїв Базару, в час відзначень на місці страти, з могили героїв взято землю і привезено до Києва й поставлено «до церкви Андрія Первозваного, де вона буде зберігатися до відкриття Софійського собору […] Урну супроводжували до церкви заступник голови міста п. Волканович, голова відділу пропаганди міської управи п. Шекерик, комендант поліції м. Києва п. Захвалинський […] Процесію супроводжував також урочистий наряд поліції».

У числі від 11 грудня широко висвітлено другу нараду директорів київських шкіл, яку проводив керівник відділу культури і освіти Єфременюк. У понеділковому виданні «Українського Слова» «Останні вісті» 17 листопада в матеріалі «Про відродження поліграфії в Києві» Я. Бойченко вказує, що важливу роль у відновленні друкарень відіграв поліграфічний сектор міської управи на чолі з П. Моргуном. В «Останніх вістях» час від часу друкувалася рубрика «Життя Києва», де, окрім іншого, говорилося про справи міської управи. 24 листопада газета повідомляла: щоб «краще забезпечити обізнаність працівників підприємств, організацій та населення м. Києва з постановами і розпорядженнями, що їх видають голова м. Києва і відділи міської управи, а також відповідні органи влади, видаватиметься офіційний урядовий вісник постанов і розпоряджень». У наступному числі 1 грудня у цій же рубриці говориться, що міський голова В. Багазій затвердив положення про українське радіомовлення, окремою постановою «схвалив ініціативу групи працівників українського образотворчого мистецтва про створення спілки українських митців-образотворців». Тут же — інформація про заходи міської управи по забезпеченню міста картоплею. Далі йдеться про те, що відділ позашкільної освіти міської управи організував на підприємствах курси освіти для дорослих. Повідомлялося, що правничим відділом міської управи підготовлено книги з добіркою постанов міського голови у справі кооперативного руху.

Німецькі репресії тривали. Сьомого лютого 1942 р. було арештовано більше двох сотень осіб. Дев’ятого лютого настала черга Спілки українських письменників на чолі з О. Телігою. Заарештованих ув’язнило гестапо, і більшість звідти не повернулися.

За німецькими повідомленнями, «у Києві на початку лютого виявлена нелегальна організація ОУН, яка поставила собі за мету створити чітко структуровану партійну організацію, яка побудована на системі п’ятірок, поширюється з верхів аж до обласних організацій […] Організаційна робота ОУН поширюється з Києва вже на значні частини рейхскомісаріату. За дотеперішніми спостереженнями доведено, що центр нелегальної діяльности знаходиться в управі міста Києва […]». Ця інформація стала підставою для подальших репресій.

За кілька днів перед цим у Києві проїздом побував Г. Кох, який мав зустріч з В. Багазієм. Те, що вона відбулася не в приміщенні управи чи в якійсь із німецьких установ, а у квартирі В. Багазія, говорить багато. Зокрема, Г. Кох повідомив (у переказі В. Багазія), що «Київ мають заселити німцями після перемоги, а тим часом будуть робити все, щоб з Києва населення само тікало — моритимуть голодом, трактуватимуть немилосердно, виселятимуть [...] Українського самоуправління в Києві не буде [...]». Про цю розмову В. Багазій переповів своєму другові Д. Кислиці і на його пропозицію негайно покинути місто відповів, «що він покрив би себе ганьбою вічною, коли б порушив присягу задля рятування своєї душі. "Малодушне дезертирство, — казав, — страшніше йому за видиму смерть”. І знову повторив про корабель, з якого капітан не сміє зійти першим...».

Сьомого лютого до В. Багазія в міську управу прибули Рогавш та кілька гестапівців на розмову з міським головою. Про що вони говорили — точно невідомо, але можна здогадатися, що мова йшла про стан справ у місті та вимоги німців припинити усяку українську національну роботу та підтримку діяльности ОУН. В. Багазія звинувачували, зокрема, у тому, що він «поступово намагався витіснити німецький вплив, а українські вимоги довів до меж конфлікту». Німці вважали, що В. Багазій «оточив себе на важливих постах міської управи особами, котрі, відчуваючи себе здійснювачами загальноукраїнських вимог, зайняли виразно шовіністичний курс та все більше і більше здійснювали ворожу і переповнену ненавистю політику проти усіх німецьких заходів [...] з огляду на притаманну йому розсудливість, не можна сумніватися в тому, що він не усвідомлював наслідків своєї політики». Звинувачували міського голову також у тому, що «на початку 1942 року з допомогою жорстких втручань в справи міліції він спробував у Києві підпорядкувати собі міліцію». Намагаючись надати звинуваченню кримінального характеру, В. Багазія звинувачували у неконтрольованому і злочинному використанні паливних матеріалів, продовольства, намаганні передати продукцію мільйонної вартости у розпорядження і під контроль українців для забезпечення легальної і підпільної діяльности.

Наближався час трагічної розв’язки. У п’ятницю, 19 лютого 1942 р., серед білого дня німецька поліція несподівано оточила міську управу з усіх боків. У цей час В. Багазій проводив нараду з начальниками управлінь. Увірвавшись до будинку, німці розставили скрізь вартових і зайшли до кабінету голови та заарештували усіх присутніх на нараді. Виводили по одному і, посадивши у автомобілі, під охороною повезли в гестапо на Володимирську, 33. Німецький офіцер Матерна, котрий походив з німецької колонії біля міста Городка під Львовом і прихильно ставився до української справи, повідомив, «що арешт Багазія і деяких інших людей з ним доконала якась окремо призначена «айнзанґрупе», що прибула тільки у цій справі до Києва. Вона теж переводила допити, вона і помордувала їх усіх […] учасники тієї групи планово поширювали різні протилежні версії про цілу справу. Цими версіями були: Багазія й товаришів арештовано за спекуляцію і за це їх розстріляно; арештовано їх як дуже небезпечних активних співробітників українських націоналістів, які винятково багато шкодили німцям; нібито найдені дані, що Багазій був високопоставленим більшовицьким оперативником».

26 лютого в «Новому українському слові», в редакційному матеріалі про нараду у міській управі, подано прізвище нового міського голови Л. Форостовського.

Через якийсь час гестапо арештувало старшого Багазієвого сина Ігоря, який від часу арешту батька перебував у приміщенні медичного інституту під наглядом ректора О. Лазаренка. Дружину Маргариту з меншим сином Олегом незабаром переселили з квартири, де вони мешкали (вул. Толстого, 11, кв. 13), у кімнату в будинку навпроти. Протягом півроку дружині дозволяли носити передачі для чоловіка і сина, зокрема книги, які вони використовували для таємного шифрованого листування. З цих повідомлень «склалося враження, що найбільше засвідчив і назводив наклепів на Багазія-батька — Волканович Всеволод Демидович, заступник голови міста, якого по тижневі чи двох випустили й лишили на попередньому становищі, цебто лишили на посаді заступника голови міста». Один із гестапівських в’язнів, якому в кінці червня 1942 р. вдалося вийти з в’язниці живим, розповідав, що у «сусідній келії сидів ще міський голова Багазій». Батька і сина Багазіїв протримали в київському гестапо ледь чи не до відступу німців з Києва, а потім розстріляли і поховали в Бабиному Яру.

Так закінчилося життя українського патріота Володимира Багазія, котрий в умовах сталінського режиму зберіг свою національну сутність, а в жахливих умовах гітлерівської окупації намагався діяти так, щоб це не розходилося з його переконаннями українського націоналіста, за що і поплатився своїм життям та життям своєї родини.